Навіщо насправді заміжні жінки ходять на роботу?
Навіщо насправді заміжні жінки ходять на роботу?
Фільм «Осіння соната» знову змусив мене замислитися про роботу в житті жінки. Настільки виразно я ще раз побачила там цю думку. Про те, що насправді більшість жінок чіпляються за роботу, щоб утекти з дому. А разом із цим – і від свого болю також.
Фільм про те, як мама приїжджає в гості до своєї дорослої доньки. І в них відбувається діалог, в якому донька розповідає про своє дитинство. Коли мама була захоплена кар’єрою і потопала в роботі. Коли вона переймалася важливими справами у той час, коли діти були спраглі її уваги та любові. Для матері, яку також ніхто і ніколи не любив, це виявляється величезним шоком і несамовитим болем. Від якого неможливо сховатися. Можна тільки втекти. Дуже рекомендую вам цей фільм, особливо якщо у вас складні стосунки з мамою – він відкриває рани, але й лікує.
Жінки часто пишуть мені листи про те, що їм неодмінно треба знайти роботу. І хоча вважається, що частіше це цікавить незаміжніх, моя особиста статистика вказує на протилежне. І загальна статистика підтверджує цю думку. 79% заміжніх жінок працюють повний робочий день. Більше половини з них мають дітей до трьох років, а три чверті – дітей до 14 років.
Хіба в цьому є щось загрозливе? Це ж чудово, що вони не сидять удома, як курки, а приносять користь, самореалізовуються! Але який мотив у них перед очима? І яку ціну вони за це платять?
Відкрию вам страшну таємницю. Коли жінка залишається вдома, їй доводиться стикатися з речами… не найприємнішими.
По-перше, у спілкуванні з дітьми у неї загострюються її власні дитячі травми. І це дуже яскраво видко, коли в певному віці у «мамочки» раптом прокидається невитравне бажання втекти з дому на роботу. Хоч куди-небудь втекти. Щоб не переживати цього знову. Так, щоб при цьому ніхто не міг його засудити. І найбільш ідеальний варіант – це робота.
По-друге, вдома їй доводиться зустрічатися зі своєю незвіданою частиною – жіночністю і жіночим шляхом. Їй треба працювати над тим, що пробуджує жіночі риси. А якщо саме жіноча частина в ній і в усьому роді травмована? Якщо вже багато поколінь ніхто з її предків не міг і не хотів бути Жінкою? Тоді немає де взяти приклад і немає в кого попросити дозволу.
По-третє, їй треба навчитися будувати справжні близькі стосунки. На роботі можна будувати формальні, а дві години вдома – грати свою роль. Але коли ти весь час перебуваєш у сім’ї, то вже неможливо вдавати. І щоб отримувати задоволення, щоб радіти у цьому процесі – треба вчитися довіряти (чоловікові, звичайно), любити, приймати, пробачати. З цими словами майже в кожної жінки за останні 100-200 років пов’язано надто багато болю.
По-четверте, вже зараз ми маємо покоління, виховане соціумом. Не люблячими мамами, а втомленими виховательками і нещасними вчительками. Покоління, мами якого займалися працею на благо суспільства. Чи ми щасливі? Чи вміємо ми любити? Чи сформувалося в нас відчуття безпеки і прийняття? Чи вміємо ми будувати сім’ї і виховувати дітей у любові? А ще – діти вчаться в тих і наслідують тих, з ким проводять найбільше свого часу. На кого будуть подібні діти, виховані нянею? Або виховательками дитячого садка?
Виходить, що для більшості з нас доля хатньої робітниці є не настільки принизливою і нудною, наскільки травматичною і сповненою тягучих переживань.
Тому вихід на роботу стає таким бажаним «запасним виходом» – способом врятуватися. Способом втекти від болю. Звичайно, ми ніколи не зможемо в цьому зізнатися. Навіть собі. Ми знайдемо причини – іпотека, низькі доходи чоловіка, кар’єра, саморозвиток, кінець декрету. Може навіть виглядати, що ми змушені так робити – навіть нам самим може так здаватися. Але насправді у глибині цього рішення буде втеча. Втеча від болю. Втеча від залежності. Від своєї безпорадності і слабкості.
Ми не вміємо любити. Приймати любов і віддавати її. Не було кому нас цього навчити, бо ж наші мами росли точнісінько так само. Або навіть гірше. Багато хто після війни залишився без татів. І їх матері не встигали прожити це горе. Вони закривали своє серце і йшли годувати сім’ю. Тому вдома від нас вимагають неможливого – знову відкрити своє серце.
Але коли ми пробуємо його відкрити, то першим з’являється біль. Величезний біль самотньої і нещасної дитини. Крихітного малюка, який своїм відкритим дитячим серцем так і не знайшов маминого тепла. Зануритися в це – страшно і нестерпно. І ми знову закриваємо своє серце. Наглухо.
Звичайно, ми любимо своїх дітей і чоловіків. Так, як уміємо. Наскільки вистачає душевної сили. Але повністю відкритися і віддатися цій Любові – неможливо. Жити в цій Любові й дарувати її – нам не під силу. Вона – ця Істинна Любов – похована під величезними завалами болю й образи. Просто так Їй звідти не вибратися.
Від болю втікати можна дуже довго. Ціле життя. І навіть довше. Але якщо ми з вами народилися жінками – то наш головний урок саме в тому, щоб відкрити своє серце і навчитися любити. Втікаючи й уникаючи болю, ми знову і знову отримуємо «незараховано» зі спеціальності. Це й робить нас іще більш нещасними.
Найскладніший вік у моїх дітей для мене – це від року до трьох. У моєму житті це був не найприємніший період. Хоч я його й не пам’ятаю зовсім. Але саме тоді, коли мені був рік, мене віддали в яслі (ціле дитинство я ненавиділа дитячий садок), у два роки загинув мій тато, а в три роки від довгої і болісної хвороби померла мамина мама.
Я зовсім не пригадую того часу, тільки своє дитяче відчуття, що про маму ніхто, крім мене, не потурбується. Що я повинна турбуватися про неї і захищати, спасати. Я навіть ночами ходила зустрічати її з гостей, коли мені було 7-8 років.
Це вже потім мама розповідала, як важко було доглядати бабусю, коли вона помирала. Яким шоком стала смерть тата. Як важко було позбирати себе докупи і жити далі.
І коли моєму старшому синові виповнився рік, в мені наче щось змінилося. Я не збиралася йти працювати, мені подобалося в декреті. Ми з сином разом займалися домом, спілкування з ним наповнювало мене радістю. Але раптом усе це перестало мене тішити. Мені раптом стало нестерпно в чотирьох стінах. Я подумала тоді, що просто засиділася.
Коли йому було півтора року, я вийшла на роботу. Через причини, які «від мене не залежали» – зарплати чоловіка не вистачало, треба було оплачувати квартиру і няню. І три місяці я займалася «важливими справами». Які допомагали мені передихнути і трохи відволіктися. Але водночас моя душа не погоджувалася з таким рішенням. Так. Удома я зустрічалася з власним дитячим болем. Хоча й не відразу це зрозуміла. Але й залишати свою дитину за тим же сценарієм було нестерпно.
Я звільнилася і повернулася додому. І спочатку мені було легко і радісно. А потім мені знову захотілося більшого. І я почала працювати в нашому з чоловіком проекті. Я робила це з дому, декілька годин на день. Але в цей час я ніби зникала з дому. Фізично я була присутня, але думками і почуттями – я була далеко. Я дуже погано пригадую цей період його і свого життя.
Просто звільнення виявилося недостатньо. Ситуація почала змінюватися тоді, коли я наважилася на зустріч із цим болем. Коли я почала ходити на розстановки і проживати все це. Татову загибель. Мамин біль. Мою дитячу самотність.
Тоді я змогла відмовитися від цієї роботи, яка з’їдала надто багато моєї душевної сили і часу. І потроху почала переключатися в бік сина – єдиного на той час. Народження другого сина стало для мене ще більшим подарунком. Я з нереальним задоволенням займалася побутом і дітьми, чоловіком. У цьому мені допомагали ведичні лекції і розстановки. І досі допомагають.
Не звільняйтеся з роботи, думаючи, що це відразу змінить ваше життя. Доки ви не зустрінетеся зі своїм болем і не проживете його – ви тільки всім зробите гірше. Своїм близьким, яким доведеться платити за вашу жертву, самій собі, тому що будете страждати від нереалізованості.
У тому ж фільмі «Осіння соната» є епізод, коли мама пішла з роботи. І донька згадує його, як щось найжахливіше, тому що змордована мама вимордувала всіх довкола – контролем і опікою. Вона не навчилася любити і піклуватися. І вирішила ввімкнути контроль і гіперопіку. Звільнитися і залишатися з невилікуваними травмами не має змісту – можна тільки нашкодити.
Спочатку відшукайте в собі силу відкрити серце – і один раз до кінця пережити все це знову і цілковито. Очистити дорогу для Любові.
У мене цей період тривав декілька місяців. Щоденних сліз, листів, образ і молитов. Багато чого мені треба було проговорити – розповісти своєму чоловікові і навіть мамі. Іноді я ще зустрічаюся з відлунням цього болю. Але зараз я вже знаю, що йому треба йти назустріч.
Зараз я розумію, що ми, заміжні жінки, виходимо на роботу найчастіше тому, що тікаємо від свого болю. Це наш спосіб втечі зі складної ситуації. Але є інший варіант. У благості. Попервах це нелегко. Важче, ніж звична втеча. Але користі від такого рішення незрівнянно більше.
Бачити, як ростуть твої діти. Вчасно допомагати їм. Підтримувати їх. Допомагати їм зростати і шукати свій шлях. Знати, хто і що в них вклав.
Бути близьким другом свого чоловіка, його Музою. Бачити, як у нього розправляються крила, як він стає чоловіком. Справжнім Чоловіком.
Жити життям у повноті. Любити і бути коханою. Творити свій маленький світ. Наповнювати його світлом. І ділитися цим світлом із цілим світом.
Бути Жінкою. Справжньою – що має силу люблячої душі. Відкритою і щирою. Переповненою творчістю. Адже немає справжньої жінки без творчості.
Це нагадує мені ще одну історію з книги «Законний шлюб» Елізабет Гілберт. Ця історія – про її маму. Про те, що одного разу в неї з’явилася нагода зробити кар’єру. Діти були вже приблизно шкільного віку. І мама пірнула в роботу з головою. Але поступово це перестало подобатися її чоловікові (як воно часто трапляється). І мама вибрала дім і сім’ю.
Елізабет Гілберт – дуже творча жінка, яка цінує власну свободу. Але вона відкрито говорить про те, що «ми, діти, були неймовірно щасливі з того, що мама знову з нами». Це пише дуже вільна й емансипована американська жінка. Тому що цей факт заперечувати неможливо.
Можливо, це був «крах маминої кар’єри», але це саме те, що зробило щасливими її дітей. Тому що дітям потрібна мама, її енергія і любов, її увага. Як виявилося пізніше – мама не пожалкувала про свій вибір. І була по-справжньому щаслива у своїй сім’ї.
Тому сама Елізабет вирішила бути тільки творчою людиною – і дітей у неї немає. Правильно це чи ні – не нам вирішувати. Але епізод цей ну дуже показовий. Він говорить про те, як радіють діти, коли мама ставить сім’ю на перше місце.
Чи означає це, що всі матері повинні сидіти в чотирьох стінах? Зовсім ні. У житті кожної жінки є місце для творчості, для благодійності та істинного покликання. Коли вона вже вилікувала свої травми – наскільки змогла – і повернулася до природного стану Жіночності і Любові.
І справжнє покликання, творчість приходить у життя по-іншому. Неодмінно приходить. Воно виникає само по собі. Не стукає в двері й не попереджає – просто приходить. І не тільки не висмоктує силу, але й приносить багато енергії. Воно не забирає в дітей матір цілковито, воно дає їм можливість бачити її щасливою. Воно ніколи не шкодить сім’ї. Його не доводиться довго шукати. Воно приходить само – коли наше серце відкрите.
Істинне покликання завжди приносить у життя Жінки ще більше Любові. Тому що вона займається Улюбленою справою у час, вільний від основних справ. Мій власний досвід і досвід моїх подруг це чітко показує.
Я бажаю вам, щоб воно прийшло до вас – разом із енергією Любові, разом із проживанням усіх застарілих травм і образ.
Olga Valyaeva- valyaeva.com
translated by Оля Литвин